Прип’ять у спогадах…

Категория: 
298

Аварія на Чорнобильській АЕС – це людський біль та втрати. Це спогади, які назавжди закарбувалися в пам’яті не одного покоління, мільйонів людей, не однієї країни. Пройшло вже 30 років, а здається, ніби все відбулося вчора. Особливо для тих, хто був у Прип’яті 26 квітня 1986 року, хто безпосередньо брав участь у ліквідації наслідків великого глобального лиха

Наш земляк, Анатолій Третяк, був одним з них. 24-річний сержант патрульно-постової служби чотири місяці після аварії на ЧАЕС перебував у 30-кілометровій зоні відчуження. Нагороджений багатьма відзнаками (медаллю від Президента України «Захисник Вітчизни», орденом «За заслуги» та ін.).

У Прип’ять Анатолій Петрович приїхав разом із дружиною у 1983 році. Там працював у міліції. За три роки молоде подружжя обжилося. Народився син, другим жінка була вагітна. Та вибух четвертого енергоблоку на ЧАЕС змінив їх долю, так само як і долі мільйонів інших людей.

Анатолій Третяк пам’ятає 26 квітня 1986 року по хвилинам:

«В ту ніч були з напарником на службі. О 2 годині повинні були «змінитися». Та о 1 годині 23 хвилини почули звук вибуху з боку ЧАЕС. Спочатку це не викликало підозр, адже подібне жителі Прип’яті чули часто при викидах пару. Проте цього разу було гучніше. Освітлення у місті зникло – напруга впала. Опустився дим над містом. У горлі першило. Ми тоді не знали… це було радіаційна хмара. Піднявшись в одну з багатоповерхівок, почули ще один вибух і побачили яскраве світіння над четвертим реактором – радіаційний гриб».

Тоді усіх представників правоохоронних органів зібрали по тривозі. Кожному дали протигаз і направили на охорону державних об’єктів (пішов збій, сигналізація спрацювала). У цей же час пожежні машини, карети швидкої допомоги їхали у напрямку ЧАЕС.

«П’ята ранку. Місто прокидається. Нам наказали вийти на проїжджу частину та здати протигази, аби не викликати паніки у пересічних громадян. Зранку люди поспішали на транспортний корабель або ж на перший автобус до Києва. Ніхто нічого не знав, просто хотіли відвідати столицю у вихідний день. Але всі дороги були перекриті, нікого не випускали. На станції залізничного вокзалу навіть потяг не зупинився, усі поверталися назад, - згадує ліквідатор аварії Анатолій Третяк. – Хто все ж таки знав про аварію (робітники станції, їх сім’ї), поспішали до переговорного пункту, щоб надіслати повідомлення. Телеграми приймали у всіх, але відправляли не за адресою, а на купу сміття. Міжміського телефонного зв’язку не було. Усі повідомлення переказували працівники КДБ, насправді ж просто сиділи там для виду. Тобто ніякого обміну інформації не відбувалося. «Все під контролем» – запевняла тогочасна верхівка».

До вечора міліцію повідомили, що можливо буде евакуація. Почали готувати необхідну документацію. Уже в суботу ввечері населення міста можна було вивезти. Але ніхто не поспішав… Люди займалися звичними справами, медичні працівники роздавали пігулки йоду (в першу чергу дітям), пояснюючи це незначним підвищенням радіаційного фону. Лише в неділю о 12 дня по радіо оголосили, що буде тимчасова евакуація на три дні, але керівництво знало, що ніхто у місто не повернеться. Колона з 1800 автобусів за дві години вивезла 50 тис. населення. Анатолій Петрович, як військовозобов’язаний, не мав права виїзду.

Чоловік згадує: «Ми постійно контролювали чи всі поїхали. Ввечері патрулювали і там, де загорілося світло, перевіряли. Досить часто У ТАКИХ перебували люди похилого віку. Їх залишили рідні, адже думали, що через три дні повернуться. Вони теж підлягали негайній евакуації».

По завершенні евакуації мешканців Чорнобильського району Анатолію Третяку дають 3-4 дні, щоб знайти свою сім’ю. Потім він знову повертається у Прип’ять і їх склад відправляють у Іванків. До них приїздить бригада лікарів з Київського республіканського госпіталю. Роблять обстеження, у всіх показники погані, тому вирішено помістити на лікування у шпиталь. «Щоб вивезти військового із зони радіоактивного забруднення у чисту максимальна доза опромінення повинна була скласти 25 бер. У мене ж було близько 90 бер. Нам спеціально занижували норми» – з сумом констатує факт Анатолій Петрович.

Анатолій все літо разом зі своїми колегами знаходився у 30-кілометровій зоні ураження. Також серед основних завдань правоохоронних органів у той час було не допускати правопорушень, крадіжки, мародерства, робити заміри радіації у населених пунктах зони відчуження та м. Прип’ять.

У м. Токмак Анатолій Третяк повернувся лише 1 вересня 1986 року. Його родина на той час вже отримала квартиру як переселенці.

У 1997 році Анатолій Третяк був комісований за станом здоров'я з органів внутрішніх справ і зараз знаходиться на пенсії. Цього року, за традицією, їздив у м. Прип’ять, щоб зустрітися зі своїми колегами, яких тоді доля розкидала по всьому радянському союзі.

Вибух на четвертому ре¬акторі Чорнобильської АЕС став новою точкою відліку в багатьох життях. А ми нарі¬каємо на життя, жаліємося на те, що постійно чогось не вистачає, а після спілкування з такими людьми як Анатолій Петрович починаєш розуміти, що треба цінувати те, що маємо, бо за кілька годин можна втратити все: життя, здоров’я, дах над головою, рідних і близьких…

Автор: 
Оксана Козачок, студентка ЗНУ

Последние добавления